Вони кричать — але ми їх не чуємо

За статистикою, самогубство — на третьому місці серед причин дитячої смертності. Після онкології і нещасних випадків

Тема дитячого суїциду надзвичайно морально важка й непопулярна. Але якщо не зважати на явище, це не означає, що його немає. Між тим, психологи б’ють на сполох: випадки дитячих самогубств почастішали. Причому це стосується не лише українського суспільства — проблема має тенденцію до глобалізації.

Не хотілося б починати розмову зі страшилок, але днями на телебаченні показали сюжет про те, як в одній школі дванадцятирічні діти, захопившись пустощами, розбили вікно. Пильні педагоги викликали замість батьків міліцію, на одного з хлопців склали протокол. Між іншим, підліток відмінно навчався. Та й до його поведінки претензій не було. Тож, коли дитину почали «пресувати», спочатку вчитель, потім — міліціонер, ще й пригрозили санкціями до батьків, підліток пішов додому і... повісився. Чимало є й історій, коли зацьковані однолітками невдахи зважуються на моторошний крок.

У ЧОМУ ПРИЧИНА?

Виявляється, суїцид — проблема невдалого відокремлення дитини від батьків. Дитина до появи на світ знаходиться у симбіозі з мамою, а подальше її життя — набуття самостійності. Тож до суїциду вдаються діти, якщо відділення від батьків екстремальне і розрив різкий. Наприклад, дитина відчуває, що батьки емоційно близькі, але нею обтяжуються і передовіряють іншим особам, родичам. Або інша крайність — батьки ні на крок не відпускають нащадка, дитина постійно біля мами. Найчастіше це стається за комбінації, коли слабкий безвільний батько, нездатний вибудувати якусь систему життєвих пріоритетів, у всьому дитині потурає. А мати — домінуюча особа. Можливо, навіть сексуально не задоволена і трансформує енергію власного «лібідо» на виховання дитини. Такого не трапиться в сім'ї, де дитина відчуває, що її люблять, але при цьому дають свободу, і вона може будувати свою особистість — у різних формах діяльності. Власне, суїцид — це форма протесту дитини, яка отримала цілу серію невдач, поразок при визначенні відповіді на запитання: «Навіщо жити?». Зазвичай руйнування сенсу і подальший суїцид у розгорнутому вигляді — це драматична картина, яка, досить часто, характерна для дорослих самогубців. Але для дитини цей акт нерідко ще й останній крик, у переносному розумінні, звичайно.

ДІТИ ПОДАЮТЬ СИГНАЛИ

Вони кричать, але ми їх не завжди чуємо. Вони вимагають, щоб на них звернули увагу. Одна з форм вираження такого нечутного «крику» — відхилення у поведінці. Причому вияви будь-які: щось розбити, вкрасти, встромити свої «п'ять копійок» там, де треба помовчати, епатувати — в одязі, зачісках, наробити усіляких «пірсінгів» у різних місцях... Основне призначення такої поведінки — припинити вплив батьків. І привернути увагу. А буває й інше.

Дитина починає демонструвати психічну поведінку, яка відхиляється від норми. Намагається, наприклад, довести, що вона дурненька, хоча це не так. Показує нездатність вирішувати поставлені завдання. І навіть, вигадана хвороба — це теж крик. Але це ще не поведінка потенційно суїцидних дітей. Бо самогубство — це край, межа. Проте багато й показних учинків, коли дитина лише хоче налякати батьків.

Дослідження показали, що деякі діти взагалі не розуміють що таке смерть, що це — безповоротно, що потім вони десь там житимуть далі... Що родичі будуть плакати, страждати, а вони десь збоку спостерігатимуть...

ТРІШКИ МУДРОСТІ Й УВАГИ

Що робити, якщо ви помітили ознаки такого ставлення до життя?

Звернутися до психолога, фахівця. Можна навіть до сімейних психотерапевтів, які працюють за системними принципами. Вони досить швидко ідентифікують проблему, яка може бути зовсім не в дитині, а насамперед — у взаєминах тата і мами.

Звичайно, вчителі теж не можуть бути осторонь. Вони спостерігають дитину поза родиною, а поведінка дитини «на грані», буває досить виразною. Можна помітити, що дитина малює, яку музику любить слухати. Є така, якій віддають перевагу самогубці — та, що підтримує депресивний стан.

СХИЛЬНІСТЬ ДО САМОГУБСТВА МОЖЕ ЙТИ ЩЕ НАВІТЬ ВІД ВЗАЄМИН БАБУСЬ І ДІДУСІВ, ВІД РОДОВОЇ ЛІНІЇ

ТО ВИННІ ПРЕДКИ?

Проблема навіть може йти ще від взаємин бабусь і дідусів, від родової лінії. Є таке поняття: «трансгенераційна передача». Коли передається від покоління до покоління бажання когось із попередників убити себе. За дослідженнями, схильна до суїциду дитина — особлива. Одержала таке собі «батьківське послання», коли була зовсім маленькою: «Ти зайвий, ти нам не потрібен». Небажаний. А засоби передачі цього послання добре вивчені в одному з напрямів психології, психотерапії у США, у так званому «транзактному аналізі». Він вивчає такі приховані послання від батьків дітям. Є навіть певні сценарії. Також один з британських психологів ще до епохи інтернету дослідив вплив ЗМІ на дітей як чинник агресії. А суїцид — теж агресія, тільки спрямована на себе. Все залежить від інтерпретації довкілля дитиною, навіть від манери подачі інформації. Є депресивний стиль. Його вивчав знаменитий психотерапевт Бек. На його думку, той, хто вбиває себе, має досить хибну систему уявлень про світ, дійсність: світ поганий, я поганий, майбутнього немає. І коли всі ці уявлення поєднуються...

Тож будь-який молодіжний, юнацький рух має на меті переспрямувати енергію дітей, молоді. Сьогодні чимало всіляких екстремалів, сектантів, груп, що сповідують далеко не кращі принципи світосприймання. Не скажу нічого нового, коли наголошу: і батьки, і вчителі мають знати, чим дихає не тільки їх дитина, а й її оточення.

У ГАРМОНІЇ ІЗ СОБОЮ

Колись психолог Ерік Еріксон уявив людське життя у вигляді восьми стадій — від народження до смерті, через які всі проходять і на кожній з яких вирішують специфічні завдання розвитку. Мають своє завдання і немовлята, і дошкільнята, і особливо — юнацтво. Сюди Еріксон відносив людей від 12 до 25 років. Що найважливіше в цьому віці? Ідентифікувати себе. Ідентичність у цілому — це система відповідностей. Наприклад, того, що ви думаєте про себе — тому, ким ви є насправді. Або відповідність того, що ви думаєте про себе і того, що про вас кажуть люди. Або — співвідношення між тим, що я кажу, і тим, що я насправді, реально переживаю... Коли відчуття не відповідають сказаному, вони пройняті фальшем. Тож ті, кому вдалося досягнути ідентичності, твердо знають, хто вони насправді. У них є внутрішня, когнітивна основа для життя.

Вони точно розраховують власні сили, приймають правильні рішення. Але юність — це той час, коли суспільство, за великим рахунком, молодих людей до себе ще не підпускає. Молодь намагається зрозуміти: а хто вони такі? Тож молодіжні рухи заплуталися у пошуках відповіді на запитання: «Хто я, який я?». Це виливається в усілякі вчинки — наприклад, зібратися групою і ритуально вбити кота... Піти на футбол і побити вболівальників іншої команди. Ці пошуки не зовсім безпечні для оточуючих людей.

І ЗНОВУ ВЧИТЕЛЬ...

Що вчителеві робити, якщо він стикається з групою дітей з ідеями суїциду? Це вже, вибачте, секта. Треба руйнувати цю групу. Не фізично, ясна річ, а ідейно розвалювати її єдність. Адже вони об'єднуються за принципом сенсу і переживань. І починають шукати смисл у самогубстві, вивчають біографії історичних постатей, які покінчили з життям, згадують молодіжних кумирів, які або загинули від передозування, або викинулись з вікна. Але варто зауважити: заборони — не метод. Потрібна позитивна переорієнтація. Придумати щось альтернативне...

Так звані «важкі підлітки» насправді с гротескним відображенням... «важких дорослих»:

ДЗЕРКАЛО ДЛЯ БАТЬКІВ

Ми вже зрозуміли, що причини дитячих самогубств ховаються в сімейних проблемах. Це ювелірна робота — дати дитині достатньо простору, аби вона могла вільно дихати, і водночас не позбавляти її хай ніжного і любовного, але все-таки контролю. На жаль, у жодному ВНЗ немає такого спеціального предмета — науки бути батьками. Кожен вивчає її самостійно, методом спроб і помилок.

На щастя, проковтнути таблетки чи стрибнути з даху наважується небагато дітей. Але є й «завуальовані» самогубства. Наприклад, вживання алкоголю чи наркотиків — що це, як не шлях до самознищення? Або відхилення у харчовій поведінці — анорексія чи булімія. Хіба вони не є наслідком ненависті до себе? А ще є психосоматичні захворювання...

ТИ МАЄШ ПРАВО МОВЧАТИ...

Якщо проаналізувати сім’ї з проблемними дітьми, вийде дивна картина: «важких підлітків» можна знайти в суперавторитарних сім’ях і... в надліберальних. Бо дитина — істота доволі амбівалентна. Вона прагне свободи і водночас — хоче, щоб хтось опікувався нею. Що підліток розуміє під свободою? Право дружити з ким хочеться, читати книжки і дивитися фільми за власним вибором, а не за вказівкою. Мати право мовчати, коли ставлять неприємні запитання. На фізичному рівні це — власний куточок, куди ніхто не має права без дозволу сунути носа. Якщо в неї не буде зони особистої свободи, ні про який нормальний розвиток теж не можна говорити.

Багато батьків, навіть розуміючи це, продовжують утискати дитину, щоб мати «приручених» дітей, якими легко керувати. Але навіть, якщо штучно звужувати зону особистої свободи, дитина все одно знайде її. Приміром, буде вдома вдавати «ідеальну дитину» — аби відчепилися — і вести подвійне життя.

«ЗЕЛЕНА», «ЖОВТА» І «ЧЕРВОНА» ЗОНИ

Як же визначитися із «зоною свободи» для дитини?

Є чудовий спосіб це зробити — домашня гра, яку можна назвати «гаряче — холодно». Дитина на папірцях спочатку пише червоні зони» — ті, куди батькам без дозволу вхід категорично заборонений. Це не лише «фізичні» зони (кімната підлітка, письмовий стіл), а й ті теми, обговорення яких батькам ініціювати заборонено. Потім виписує «жовті зони», куди можна входити, але... обережно. І нарешті «зелені зони» — місця і теми для вільного спілкування. Потім все це прикріплюється на ватман і вивішується десь у квартирі. Далі — батьки, вивчивши вимоги дитини, висувають контрпропозиції. Наприклад, підліток заявляє: «Ніколи не запитуйте в мене, коли я буду вдома» — «Добре. Але ти за будь-яких умов маєш повертатися не пізніше 10-ї години, бо ми відповідаємо за тебе перед законом».

Окреме питання — особистий простір. Хто з батьків не скаржився на страшний кавардак у кімнаті підлітка? Стоси брудних тарілок, звалені докупи штани й футболки, шар пилу завтовшки з палець... І батькам не можна туди потикатися?!

Батьки часто вимагають чистоти. Цей пункт обов'язково має бути винесений на окреме обговорення. Бо цей безлад — відображення його внутрішнього порядку, психічного стану. В дитини має визріти внутрішнє бажання підтримувати чистоту.

НЕ РАЗОМ, А ПОРУЧ

З кращих намірів батьки часто намагаються нав'язати дитині «щиросердні розмови» — хто тобі подобається з дівчат чи хлопців, що ти відчуваєш, коли тобі телефонують друзі — і з подивом бачать, що дитина реагує на ці запитання агресивно. Запам'ятайте: про це можна говорити лише тоді, якщо дитина сама ініціює розмову.

Адже запитання батьків іноді бувають такими нетактовними що в дитини складається враження, ніби вона є власністю старших. Ще один закон спілкування з підлітком — не треба дивитися йому прямо в очі Він такий погляд на тваринному рівні сприймає як агресію.

Навіть деякі психологи вважають що підліткова мода носити капюшони — це спосіб ховати очі, бо прямий зоровий контакт є психологічно важким.

Але, уникаючи безтактних запитань, необхідно обговорювати загальні морально-етичні теми. І тут у пригоді може стати відвертість батьків. Запам'ятайте: підліток має знати про дорослі проблеми! Тому що так звані «підліткові проблеми» — по суті, ті самі дорослі, але гіперболізовані та загострені.

Підлітки гротескно відображають психологічну проблематику батьків. Якщо дитина агресивна — отже, ви теж не можете спілкуватися нормально, не виявляючи агресії.

Взагалі, якщо у вас є якісь внутрішні конфлікти, зовнішнє оточення завжди відреагує на них. Тому не можна казати: ах, яка чудова сім'я, а дитина неблагополучна. «Складні підлітки» — відображення «важких батьків».

ГРУПА РИЗИКУ

ЧОРНО-РОЖЕВІ ДІТИ СМЕРТІ

Дякувати Богові, ця неформальна підліткова течія нині вже не на піку моди, як це було, скажімо, ще 2-3 роки тому. Але і тепер на вулицях великих міст можна зустріти цих чудернацько вдягнених, з химерними зачісками юних створінь незрозумілої статі. Вбрані вони в чорно-рожеве лахміття, а чорне фарбоване волосся з рожевими пасмами закриває половину обличчя, очі (не лише в дівчат, а й у хлопців) підведені товстим чорним олівцем. Це «емо-кідс» — «діти емо». Ще одна деталь, за якою емо-кідс вирізняють один одного у натовпі — іграшкові звірята, що їх чіпляють на рюкзаки, чи здоровезні ідіотські квітки зі штучного хутра (їх тримають у руках).

Здавалося б, ну і що тут такого? Звісно, доволі дурнувата підліткова мода. Але справа в тому, що одна з улюблених тем для обговорення в середовищі «дітей емо» — самогубство.

Звідки ж взялася ця молодіжна течія? Сам термін «емо» — це скорочення від слова «емоційний». А ось, власне, молодіжна субкультура виникла як одне з відгалужень панків, коли в панк-музиці з'явився новий стиль — з характерним, дуже істеричним вокалом. І, як це буває, захоплення музичним стилем поволі переросло в стиль життя. Виразна, афектована емоційність — ось життєва філософія емо. Це має бути таке собі тендітне, вразливе створіння, яке від кожного удару життя заливається сльозами і... культивує ідею покінчити зі всіма неприємностями одним махом. Майже як принц Гамлет. Адже це так романтично!

Ідея самогубства активно обговорюється на емо-форумах в інтернеті. «Пройди тест і дізнайся, який спосіб піти з життя підходить тобі найбільше» — такі «фішки» у віртуальних емо-спільнотах — звичайна річ. «Я вважаю, що самогубство — це вчинок сильної людини, гра на межі життя, — пише одна така дитина. — Аби вбити себе, треба бути або дуже хоробрим, або зовсім схибнутим. Життя — це біль, і немає значення, хто завдає тобі його — ти сам чи хтось інший. Є люди, народжені страждати». На багатьох емо-форумах підлітки серйозно обговорюють, як краще піти з життя — перерізати вени, кинутися з даху чи отруїтися таблетками. А кращими своїми фото вважають такі, де вони зображені блідими, зі сльозами на очах або... залитими кров’ю.

Психологічно це цілком зрозумілий інтерес. Дуже часто природний страх підлітка перед смертю трансформується у спроби «погратися» з нею. Так би мовити, стати для неї «своїм». Наприклад, вбрані в чорне, як ворони, готи, культивують нічні прогулянки кладовищем, а от емо теревенять про самогубство. На щастя, від слів до діла переходять одиниці. Для більшості це — лише ефектна поза. Але все одно, якщо дитина захопилася цією субкультурою, батьки та вчителі мають бути дуже уважними до неї.

«БЕЗМОВНИЙ КРИК».

ПСИХОЛОГІЧНИЙ ПРАКТИКУМ

Пропонуємо батькам і вчителям або шкільним психологам провести з дітьми таку розвантажувальну гру

Дітям важливо навчитися навіть у гніві або найбільший образі не почуватися жертвою. Гра допомагає відчути себе господарем становища. Діти мають зрозуміти, що вони можуть водночас контролювати себе і рятуватися від напруги. А це — надійний фундамент для наступного розмірковування про те, що є причиною цієї напруги

Хід гри: Закрий очі і тричі глибоко видихни. Уяви собі, що ти йдеш у тихе й приємне місце, де ніхто тобі не заважатиме. Згадай про когось, хто діє тобі на нерви, хто тебе сердить або заподіює якесь зло. Уяви собі, що ця людина ще дужче дратує тебе. Нехай твоє роздратування зростає. Визнач сам, коли воно стане досить сильним. Та людина теж має зрозуміти, що більше дратувати тебе вже не можна. Для цього ти можеш закричати з усієї сили, але так, щоб ніхто не почув у класі. Тобто кричати потрібно подумки. Може бути, ти захочеш закричати: «Досить! Припини! Зникни! Відкрий рот і закричи про себе так голосно, як тільки зможеш. У твоєму потайному місці ти один, там ніхто не почути тебе. Закричи ще раз голосніше! Ну ось, тепер добре.

Знову згадай про людину, яка ускладнює тобі життя. Уяви собі, що якимось чином ти завадиш цій людині дратувати тебе. Придумай, як ти зможеш зробити так, щоб вона більше тебе не мучила (1 хвилина).

А тепер відкрий очі і розкажи нам про те, що ти пережив.

Аналіз гри:

— Чи зміг ти у своїй уяві крикнути дуже голосно?

— Кого ти уявив в образі злого духа?

— Що ти кричав?

— Що ти вигадав, аби зупинити цю людину?

Кiлькiсть переглядiв: 2214

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.